Емілія разом із мамою та вітчимом жила в Маріуполі. Там вона навчалась, мала друзів, ходила до моря та насолоджувалась дитинством.
З початком війни життя в місті повністю змінилося та стало, скоріше, не життям, а виживанням. Через постійні обстріли страх не залишав дівчинку, доводилось постійно переховуватися. Емілія почала боятися засинати, оскільки навіть в ночі ворог завдавав підступних ударів по місту.
Родина прийняла рішення виїжджати, адже знаходитися в Маріуполі надалі ставало неможливо. Але дорогою вони потрапили під артилерійський обстріл, внаслідок якого мама Емілії загинула. Спочатку дівчинка заціпеніла від жаху, потім плакала та кричала, дивлячись на бездиханне тіло найріднішої людини та не вірячи своїм очам.
Разом із вітчимом вони дісталися транспорту та доїхали до міста Тульчин. Там, дізнавшись про біду родини, їм надала прихисток місцева мешканка Світлана. За 2 тижні чоловік поїхав і не повернувся. З того дня Світлана опікується Емілією, забезпечує її та намагається розрадити дитину. Дівчинка відвідує заняття з англійської та художній гурток. Оскільки її психологічний стан дуже складний, з нею займається психолог.