У дев'ятирічної Софії та тринадцятирічного Артема було щасливе дитинство та повноцінна сім’я. Разом з мамою та батьком вони насолоджувалась життям в місті Козятин – багато часу проводили разом, вигадували спільні заняття, будували плани на майбутнє та мріяли.

Але 25 квітня, внаслідок військової агресії росіян, батько Софії та Артема загинув. Для хлопчика, батько був найкращим другом та прикладом для наслідування. Для маленької Софії тато був цілим всесвітом – мужнім, сильним, тим, хто завжди міг розсмішити та підтримати.

Після втрати чоловіка та батька, життя родини перевернулось. Для жінки це стало великим горем, проте вона тримається заради дітей та намагається бути сильною за двох. Діти й досі не можуть до кінця прийняти те, що тато вже ніколи не повернеться.

Через ці страшні події Артему прийшлося швидко подорослішати. Хлопчик намагається максимально допомагати мамі, каже, що тепер він її «права рука». Те, що дозволяє переключитися та відволіктись Артему від туги – баскетбол. Хлопчик бере участь в різних змаганнях, займає призові місця та має гарні перспективи в цьому напрямку. Також він полюбляє риболовлю та мріє про ігрову приставку Sony Playstation.

Щодо Софії – до війни вона займалась гімнастикою, але потім секцію закрили. Тепер мама хоче возити її до Бердичева, адже дівчина має бажання та схильності до цього виду спорту. Як і всі дівчатка, Софія любить гарний одяг, прикраси, резинки та іграшки.