Коли почалась повномасштабна війна, Поліна знаходилася в селі Припутні разом з батьками. З 24 лютого крізь їхнє село, нескінченним потоком, рухалися колони російської бронетехніки. З часом росіяни окупували деякі території, в тому числі зупинилися біля Припутнів та поставили там блокпости, не впускаючи та не випускаючи нікого. Так продовжувалося близько місяця, життя було страшним та невизначеним. Важко було розуміти те, як складеться наступний день і чи настане він взагалі. За місяць українські військові звільнили село – нарешті стало тихо, і здавалося, що найстрашніше залишилося позаду й тепер потроху все почне налагоджуватися.

Але виявилося, що найстрашніше було лише попереду. За декілька днів після звільнення Припутнів, Поліні довелося пережити втрату найрідніших. 27 березня її батьки поїхали до сусіднього села на похорони дідуся, але дорогою натрапили на колону танків і були безжалісно розстріляні. На жаль, загинули обоє – мама померла одразу, батька ж спочатку забрали до лікарні, була надія на те, що він буде жити. Але, на жаль, після операції він помер.

Після трагічної загибелі батьків до села приїхала сестра дівчинки разом з її братом для того, щоб забрати Поліну до себе. Але наступного ж дня село знову окупували. Селом ходили десятки солдат з автоматами, заїжджали танки – почався жах. Поліні з братом та сестрою наказали сидіти в кімнаті та пригрозили розстрілом, якщо вони спробують вийти. Декілька діб, які здалися вічністю, родина сиділа в підвалі налякана та безсила. Коли надворі все затихло, вони наважилися залишити підвал та виїхати.

Наразі шістнадцятирічна Поліна емоційно виснажена та пригнічена, вона дуже важко переживає втрату батьків. Єдине, що трішки відволікає та розраджує дівчину – прогулянки на природі та фотографування пейзажів. Також Поліна захоплюється грою на гітарі та малюванням. Поліна дуже потребує психологічної та фінансової допомоги задля того, щоб знову почати жити нормальним життям та йти до своїх мрій.